Учні школи взяли участь у конкурсі «Сильні духом UA: успіх усупереч»

Будь ласка, підтримайте наших талановитих дівчат Марту Буцяк та Анастасію Химич . Переходьте за покликаннями та залишайте значок (ВАЖЛИВО!!!) "палаюче серце" (не просто вподобайку). Дякуємо за підтримку 
https://t.me/uspikh_usuperech/1555
https://t.me/uspikh_usuperech/1466

​​​​​​

Буцяк Марта: 
Я живу в Україні. Ба більше, я живу в Нагуєвичах. Моє життя бурлить там, де колись сам Іван Франко прийшов у світ, щоб залишити по собі неабиякий слід у літературі, публіцистиці, філософії, політиці та науці. Я ходжу чарівними стежками Франка, вдихаю чисте гірське повітря, блукаю безмежними лісами, зачаровуюся чарівними горами та стрімкими потоками. Я навчаюсь у Нагуєвицькій СЗШ I-IIIст. ім. І.Франка. Тут я здобуваю знання, беру участь у різних заходах. Я люблю малювати, читати, співати. Саме тут і зараз я живу своє життя.

 Номінація: Літературний твір
В країні, де іде війна,
Незламні духом сильні у бою,
Мов щит, що береже народ,
Що захищає земленьку свою.
Вони - герої в камуфляжі,
Вони немов зірки, що сяють в небесах.
Навіть тоді, коли вже сил немає
Вони сміливо захищають край.
В країні, де іде війна,
Де чути свист ракет і крики матерів,
Ми молимось за вас щодня,
Герої наші, повертайтеся живі.
Вони герої, що незламні духом.
Вони – це наші доньки і сини.
Багато з них витають у раю
Бо ворог вбив за те, що українськії сини.
Благаю вас, герої, повертайтесь!
Благаю вас, найкращі доньки і сини!
Молитимусь допоки будуть сили,
Бо поки ви в бою, то й ми живі.

Химич Анастасія:
Там, де Великий Каменяр розпалював у своєму серці вогонь націоналізму, ідеї та жертовництва, де прозорі ріки і потоки наповнюють життям, а безмежні ліси і гори зачаровують своєю величчю, свого часу народилася і я. Мабуть, самі стежки Івана Франка, дуб, під яким він любив відпочивати та творити слово, батьківська садиба-музей, де неодноразово побувала, наповнили моє життя жагою до читання, навчання та пізнання нового. Я учениця 8 класу Нагуєвицької СЗШ I-IIIст. ім. І.Франка. І саме зараз я навчаюсь і досягаю, працюю і удосконалюю себе, мрію і здійснюю мрії.

СИЛЬНІ ДУХОМ ЖИВУТЬ ЖИТТЯ
До двадцять другого лютого дві тисячі двадцять другого року сім’я з Харкова жила мирно. Або майже мирно, тому що в дві тисячі чотирнадцятому Російська Федерація вторглася в Донбас. А так як чоловік за спеціальністю військовий, то і захищати країну - його обов’язок. І він підписав військовий контракт на рік. Після цього Андрій повернувся з пораненнями, з якими вже не можна було служити. Але дівчина його не покинула, підтримувала. Незабаром він зробив їй пропозицію і вони одружилися. За рік молода сім’я ощасливилася народенням синочка, якого вони назвали на честь прадіда, що загинув у Другій світовій війні.
Отже, двадцять другого лютого дві тисячі двадцять другого почалося повномасштабне вторгнення. Це сталося на світанні. Деякі люди якраз збиралися на роботу. А сім’ю Мироненків розбудила бомба, яка влучила у сусідній будинок. Сину Ромчику не було ще навіть шести років. Добре, що сім’я не до кінця розгубилася і вибігла у коридор, щоб застосувати правило двох стін. І тоді ніхто з них не поранився. Ніхто не очікував такого, у жодній найсумнішій думці ніхто не проживав такі такі події. Тільки мрії про щасливе життя…
Після цього чоловік наполягав, щоб дружина з сином вирушила на захід України або й за кордон. А сам чоловік піде захищати свою Батьківщину. Жінка натомість говорила, що він не може служити, бо в нього травми такі, що не обов’язково, і шо вона його не покине. І все ж таки вони сіли, добре поговорили, і Олена з сином поїде на Львівщину до батьків, а чоловік буде захищати Батьківщину. Ніч була дуже тяжкою, але вони її пережили і зранку зробили так, як і домовлялися. А ще вони пообіцяли собі, що будуть спілкуватися при найменшій змозі.
Дорога була найважчою з усіх, яких могли бути. Вона становила близько трьох діб їзди. Потім її з сином зустріли батьки. Андрій зразу після того, як посадив їх у автобус, попрямував у воєнкомат. В цей час людей дуже бракувало, тому його взяли без вагань і сказали, щоб на ранок був готовим. Він повідомив це дружині, але вона не була цьому рада настільки, скільки він. Наступного ранку Андрія забрали і відвезли на передову. На початку вони телефонували одне до одного принаймні раз на день, а потім дзвінки зменшилися на раз у тиждень. Причиною цього стали складні завдання, виїзди, чергування, наступи і втрати…